Іван Франко

Іван Франко (1856-1916) біографія, творчість "На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний вогонь... Це вогонь у кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя", — писав той, хто висвітив цим вогнем найтемніші куточки життя народу, змалював їх перед цілим світом. Крім того, він збагатив своєю працею багато галузей європейської науки Іван Франко Лідія Громовенко Іван Франко народився в селі Нагуєвичі (нині Дрогобицького району Львівської області) 27 серпня 1856 р. в родині коваля Якова Франка і Марії Кульчицької. Батько рано помер, проте, помітивши виняткову допитливість і обдарованість сина, встиг віддати його до початкової школи в селі Ясениця-Сільна, де викладали польську й німецьку мови, початкову арифметику. Дядько Івана, Павло Кульчицький, житель цього села, навчив його читати й писати українською, а тітка Людвіга Кульчицька, яка походила із "загонової шляхти", розповідала малому про польське повстання 1863 р. Потім Іван навчався у дрогобицькій "нормальній школі" отців василіан. Уже наприкінці першого року, склавши іспити, він одержав "першу локацію", тобто відзнаку. Враження шкільного дитинства згодом виллються в оповідання "Грицева шкільна наука", "Отець-гуморист", "Олівець" та ін. Завдяки старанням вітчима, Гриня Гаврилика, 1867 р. він вступив до Дрогобицької гімназії, де отримав ґрунтовні знання з класичних мов, історії, математики тощо. Там він багато читав і почав писати вірші. Перший вірш Франка мав назву "На Великдень 1871 року" й був присвячений батькові. Ще в гімназії хлопець брався перекладати твори Гомера, Софокла, Горація, "Слово о полку Ігоревім", "Краледворський рукопис" (одну зі знаменитих літературних містифікацій Вацлава Ганки, що спричинилися до чеського національного відродження). 1874 р. у львівському студентському журналі "Друг" під псевдонімом "Джеджалик" уперше з'являються вірші вісімнадцятирічного Івана — "Моя пісня" і "Народна пісня". Скінчивши Дрогобицьку гімназію 1875 р., юнак вступає на філософський факультет Львівського університету. Тут він поринає у вир українського суспільного життя, стає членом "Академічного гуртка", знайомиться з М.Павликом та І.Белеєм (з якими довгі роки співпрацюватиме на громадській і редакційній ниві), бере участь у виданні журналу "Друг". Тоді юнак був закоханий в Ольгу Рошкевич, дочку священика з Лолина. Та, на жаль, стосунки не склались, і заручини було розірвано. З 1877 р. Франко починає друкувати оповідання з життя бориславських нафтовиків. Ці твори, за висловом автора, приносять йому "скандальний успіх". Починається конфлікт з австрійською владою. Від червня 1877 до березня 1878 р. письменник перебуває у в'язниці за сфальсифікованим звинуваченням в участі у таємній спілці, яка нібито "була відгалуженням російських соціалістичних організацій". Вийшовши на волю, Франко підтримав М.Павлика, який, також звільнившись із ув'язнення, розпочав організацію нового журналу — "Громадський друг". Цензурні утиски, конфіскація видань, судові переслідування змушують М.Павлика міняти назву журналу — третє його число вийшло під назвою "Дзвін". Тут були вміщені знамениті "Каменярі" Франка. У четвертому числі, яке побачило світ на початку 1879-го під назвою "Молот", було надруковано деякі сатиричні поезії Франка та закінчення повісті "Boa constrictor". Того ж року він починає випускати українською мовою брошурки "Дрібної бібліотеки" — видання, поширювані силами університетської молоді. Взимку 1880 р. Франко, не отримавши обіцяної підтримки від "Київської громади", поїхав на село до свого приятеля Геника, де почав працю над першим у європейській літературі романом з робітничого життя "Борислав сміється". В березні того ж року він був удруге заарештований — за підозрою у причетності до селянських заворушень, які відбулися напередодні поблизу Коломиї. Він пробув за ґратами три місяці й був висланий до Нагуєвичів у супроводі поліції. Повернувшись до Львова, уже в січні 1881 р. Франко починає видавати журнал "Світ". Тут він друкує свої твори, праці з шевченкознавства. Проте ця робота не рятувала від злиднів. Журнал мав 150 передплатників, тож прибутку вистачало лишень на оплату типографії. Сам Франко знімав тоді куток на Підзамчі — передмісті Львова. У квітні 1881-го він знову повернувся до Нагуєвичів, де прожив майже безвиїзно три роки. Попри брак необхідної літератури, важку для хворого Франка фізичну працю, він продовжує писати. Готує до друку переклад "Фауста", закінчує повісті "Борислав сміється" й "Захар Беркут".

Прагнучи щонайтісніше об'єднати патріотичну інтелігенцію України обабіч кордону, Франко у 80-х роках двічі нелегально приїздить до Києва й веде переговори про видання великого всеукраїнського журналу. Проект не було реалізовано, але встановилися тісні зв'язки з київськими діячами. Серед його нових знайомих були М. Лисенко, О.Кониський, ВАнтонович. Пізніше саме за посередництва Франка в Західній Україні вийдуть "Гамлет" у перекладі М.Старицького, "Книга пісень" Г.Гейне в перекладах Лесі Українки і Максима Славинського та ін. У 1883 р. Франко публікує в журналі "Зоря" історичну повість "Захар Беркут", де опоетизовано героїчну боротьбу Галичини проти монголо-татарської навали. Це твір із динамічним сюжетом, глибокими психологічними портретами персонажів, майстерно виписаним історичним тлом. У прозі Франко виявив себе видатним майстром складних характеристик. Часом саме психологічна деталь у нього стає основним стрижнем новелістичного сюжету. Складними психологічними характеристиками відзначені повісті "Основи суспільності", "Для домашнього вогнища", "Лель і Полель". Франко-прозаїк був новатором у багатьох жанрах. Зокрема, його можна вважати одним із піонерів українського детективу, хоча говорити про це донедавна вважали ніби неетичним на тлі його соціально спрямованих та історичних повістей і новел. Наприкінці XX ст. за повістю І.Франка "Перехресні стежки" було знято один із перших в Україні детективних телесеріалів "Пастка", автори якого кінорежисер О.Бійма та оператор Л.Зоценко одержали Державну премію імені Т.Г.Шевченка. Проблемам сучасності були присвячені повісті " Boa constrictor", "Борислав сміється", "Бориславські оповідання", новели з життя галицького селянства "Сам собі винен", "Ліси і пасовиська", "Лесишина челядь". Жорстоко правдиві, гнівно-трагічні, ці твори зображували злидні, горе, а часто й загибель галицького селянина. У цій прозі багато спільного з поетичним циклом "Галицькі картинки" (1880—1885). найбільшої слави Франко зажив як поет. Він називав поезію "вогнем в одежі слова". Його доробку притаманні зображення найтонших відтінків інтимних переживань, скорбота, пафос, сміливість передбачень. Він використав величезний арсенал поетичних форм, засобів, прийомів, збагативши українську літературу світовим поетичним досвідом. На час виходу першої збірки "З вершин і низин" (Львів, 1887) Франко був уже відомим громадським діячем, знаним письменником і ученим, твори якого читали й перекладали в Києві, Петербурзі, Варшаві, Відні. У цій збірці вміщено значну кількість поезій першого десятиліття літературної діяльності письменника. Прологом до збірки подано "Гімн" ("Вічний революціонер"). Покладений на музику М.Лисенком у 1905 р., цей вірш став справжнім гімном українського національного відродження. Перший цикл збірки "З вершин і низин" — "Веснянки", в яких ліричні описи природи, весняного пробудження землі чергуються зі сподіваннями на пробудження й визволення людського духу. Поезія "Каменярі", вміщена у збірці, стала художнім узагальненням визвольної боротьби, а образ людей, які пробивають крізь скелю шлях до нового, цільного життя, — символом прагнень самого Франка і його однодумців. Цикли "Осінні думи", "Скорбні пісні", "Нічні думи" виявляють багатогранність ліричного героя. У них відчутно смуток, але це смуток дужої, незламної людини. У циклі "Профілі і маски" вражають задушевністю й ліризмом автобіографічні замальовки. Два розділи збірки написано сонетами. В "Сонетах", сповнених апологій до класичних європейських зразків, їхніх авторів та образів, — у вступному вірші ("Сонети — се раби") поет відзначає, що й ця форма може бути використана для "свідомої одної мети". У "Тюремних сонетах" перед читачем проходять великі мученики, мужні герої, які віддали життя за ідеї: Бруно, Пестель, Каракозов, Перовська, Достоєвський і Тарас. Революційне ідейне спрямування поезій збірки "З вершин і низин", різноманітність тем, багатство жанрів і ритмічної будови визначили першорядне її значення в українській поезії другої половини XIX ст. Після Шевченкового "Кобзаря" це була найзначніша за змістом і формою поетична книга. Наступна збірка "Зів'яле листя" (Львів, 1896) — цикл любовної поезії, де ліричний герой — "людина, яка глибоко відчуває, але мало пристосована до практичного життя". Проте його не можна повністю ототожнювати з Франком. У передмові до другого видання (1911) автор говорив про свої вірші, "що й без автобіографічного ключа вони мають самостійне літературне значення". Але особистісні фактори, безперечно, відіграли свою роль. Тому в передмові він називає вірші цієї збірки "найсуб'єктивнішими з усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка". За палітуркою "Зів'ялого листя" — особиста трагедія поета. Перебуваючи у травні 1886 р. в Києві, Франко познайомився з освіченою, розумною, щирою дівчиною — випускницею Вищих жіночих курсів Ольгою Хоружинською. Курсистку приваблювала популярність його як політичного діяча й письменника. Любовних віршів Франко їй не писав, та після недовгого листування, виходячи зі своїх політичних ідеалів, узяв із нею шлюб. У каплиці Колегії П.Галагана на весіллі, що сприймалось як вінчання Західної та Східної України, були Микола Лисенко та інші члени "Старої громади". "З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір був не архіблискучий і, мавши іншу жінку, я міг би розвинутися краще і доконати більшого", — згодом розчаровано писатиме поет. Він — овіяний славою письменник і громадський діяч, вона — екзальтована 22-річна дівчина, звикла до буржуазного добробуту. А ще — чужа в Галичині, "москалька", "малороска", що "ніколи не набралася українського духу, не навчилася добре української мови й зовсім не відчувала глибини чуття й любові до народу, що мав Франко" (Г.Величко). Спочатку стосунки подружжя тримались на порозумінні й повазі. Вони разом видавали журнал "Житє і слово". Але вічні нестатки, тяжка непродуктивна праця й негаразди озлобили Ольгу. Через кілька років подружжя бачилося таким: нещасний, недбало зодягнений Франко і засмикана бідністю й дітьми Ольга. Для пані Франкової життя у шлюбі стало нестерпним. Вона почала ставитися до чоловіка з неповагою. Урочистості з нагоди 25-ліття його наукової, громадської та літературної діяльності сприйняла як глузування. До божевілля дружини було зовсім недалеко.

Вимова звуків

Приголосні звуки розрізняються за місцем творення, способом творення й участю голосу. Щодо участі голосу вони поділяються на дзвінкі та глухі: Дзвінкі приголосні творяться за участю голосу й шуму.

У літературній мові звуки цих пар чітко розрізняються, зокрема дзвінкі приголосні у вимові не заступаються глухими, наприклад: важ [важ] — ваш [ваш]             ворог [ворог] — ворох [ворох]

гадка [гадка] — гатка [гатка]    газ [газ] — гас [гас] гриб [гриб] — грип [грип]           везти [ви'зти] — вести [ви'сти]

дужка [дужка] — душка [душка]   казка [казка] — каска [каска] лід [л'ід] — літ [л'іт]                міг [м'іг] — міх [м'іх]

плід [пл'ід] — пліт [пл'іт]         п'ядь [пйад'] — п'ять [пйат'].

Наведені пари слів не лише різні значенням, а й відмінні звучанням.

У кінці слова та в кінці складу перед глухими приголосними маємо дзвінку вимову дзвінких шумних приголосних, наприклад: біб [б'іб]                                   дубки [дубки]

лід [л'ід]                                  ладком [ладком]

віз [в'із]                                   лізти [л'ізти]

корж [корж]                             діжка [д'іжка]

ріг [р 'іг]                                   лягти [л 'агтй]

дзвін [дз'в'ін]                            ґедзь [ґедз']

джміль [джм' іл' ]                       ґандж [ґандж] •

У словах: вогко [вохко] — легко [лехко], кігті [к'іхт'і] — нігті [н'іхт'і] звук [г] зазвичай знеголошується й оглушується. Якщо дзвінкі приголосні не уподібнюються до наступного глухого зву­ка, то глухі приголосні перед дзвінкими в середині слова стають дзвінкими, наприклад:

боротьба [бород'ба]                   осьде [оз'де]

молотьба [молод'ба]                   Тбілісі/[дб'іл'іс'і]

футбол [фудбол]                        баскетбол [баске^идбол].

Замість глухого к на письмі, у вимові маємо дзвінкий г", на­приклад:

аякже [айагже]                           вокзал [воґзал]                           

екземпляр [егзе^импл 'ар]

повсякденний [поус'аґден:ий]     рюкзак [р'уґзак]

Стокгольм [стоггбл'м]                якби [йаґби].

 

Дзвінкі приголосні у складі префіксів і прийменників

 

У префіксах і прийменниках під, від, над, перед, об, між

звуки [д], [б], [ж] перед глухими зберігають дзвінкість, наприклад: підходити [п'ідх6ди^ети]               під тачкою [п'ід тачкойу]

відтоді [в'ідтбд 'і]                        від хвороби [в'ід хвороби]

надколоти [надколоти]               над полем [над полем]

передплатник [пе^ире^идплатни^ек] перед краєм [перед крайем] обточити [обточити]                  об підлогу [об п'ідлогу]

міжсезонний [м'іжси^ез6н:ий]      між чужими [м'іж чужими]. Перед глухими звуками префікс і прийменник з завжди оглу­шується, наприклад:

зсадити [с:адйти]                        з парти [спирти]

зцілити [с'ц'ілйти]                     з сином [с:йном].

Перед глухими шиплячими ш, ч префікс і прийменник з змінюється на ш, наприклад:

зшивати [ш:е^ивати]                     з шахти [плахти]

зчистити [шчйсти^ети] ,             з чотирьох [шчоти^ер'6х].

Нормальний і швидкий темп мовлення зазвичай зумовлює оглушення у префіксі роз- кінцевого приголосного перед глухи­ми, наприклад:

розповідь [роспов'ід']                 розказати [росказати].

Повільний же темп мовлення вимагає чіткої вимови з у пре­фіксі роз-, наприклад:

розповідай [розпов'ідай]             розкажи [розкажи].

Так само дзвінко він вимовляється й перед глухим с, наприклад:' розсадити [розсадити]                

Лише швидкий темп мовлення зумовлює оглушення з у пре­фіксах і прийменниках без, через, наприклад:

через тебе [чере^ис тебе]. Сполучення двох літер дж, дз позначає один звук у словах: • джунглі [джунґл 'і]                      ґедзь [ґедз']

джиґун [джи^еґун]                         дзьоб[дз'об]

їжджу [йіжджу]                          родзинки [родзинки]

і два звуки [дз] на місці д і звука [з] дзижчати [дзе^ижчати] та под.

Лише на межі префікса й кореня вимовляють два звуки:

а) звук ДЖ — на місці літери Д і звука [ж] підживлення [п'іджжйуле^ин' :а];

б) звук ДЗ — на місці літери д і звука [з] відзначити [в'дВзначи^ети].

Запровадження іншомовного звука [ф] до української мови відбувалося поступово. Спочатку його заступали інші приголосні, особливо це помітно на прикладі найдавніших запозичень, пе­реважно імен, наприклад:

 

хв Хведір, Трихвон, Хведось, Хведора, Хвилимон, Хвеська; хвор-туна, хвіртка, дрохва

 

кв квасоля

 

х Охрім, Євстахій, Юхим, Трохим, Хома, Пархон

 

п Пилип, Степан, Йосип, Степанида, Ничипір, Прокопій, Прокіп, Онопрій, Панас, Опанас, Сопрон; пляшка

 

ш Дорош

 

т Тадей, Методій, Теохтист, Тимотей; Атени, Голгота; ана-тема, катедра, етер, міт

 

в Векла, Матвій.

Майже всі наведені приклади залишаються нормативними й дотепер, але новіші запозичення вимагають як написання, так і вимови літери ф, наприклад: портфель, фаетон, фанатик, фант, фігура, фін, фокус, форма та ін.                                        

Твердої вимови вимагають шиплячі звуки [ж], [ш], [дж], [ч], наприклад:

їж [йіж]                                      кішка [к'ішка]

буджу [буджу]                             річ [р'іч].

Незначне пом'якшення шиплячих припустиме тільки перед [і] речі [реч'і] та у випадках подовження приголосних, наприклад:

Запорожжя [запор6ж':а]              річчю [р'іч':у].

Приголосний р завжди твердий на кінці складу і слова й лише на початку складу перед звуками [а], [о], [у] — відповідно перед літерами я, ьо, ю, а та перед і вимовляється м'яко, наприклад:

 

у рядок [у р'адок]                        чотирьох [чогт^ер'ох]

вірю [в'ір'у]                                 ліхтарі [л'іхтар'і].

Передньоязиковий ясенний л — твердий сонант злегка по­м'якшується перед голосними [е] та [и], наприклад:

малина [малина].

М'яко вимовляти л, як і більшість приголосних, слід перед і, я, ю, ь, наприклад:

плівка [пл'гука]                           мляво [мл'аво]

лють [л'ут']                                мулько [мул'ко]

біль [б'іл'] •                                сльоза [сл'оза].

Після повернення до української мови літери ґ виникли певні складнощі як у написанні, так й у вимові цієї літери, оскільки понад 80 років її всюди заступала літера г.

Літера Г, г передає на письмі гортанний щілинний приголос­ний як у суто українських словах, наприклад: гаманець [гаманец']                    гарний [гарний]

гречка [гречка]                            гривня [гриун 'а]

гай [гай] тощо, так і в іншомовних на місці Н, И; О, д давні­шого походження газета, гігант, гінді, голокост тощо та в запо­зиченнях зі звукосполученнями переважно грецького походжен­ня агро гео, лог, гог, грам, граф, гігро, гідро, гіпер, гіпно, гіпо, голо, наприклад: агрономія, геологія, логопед, грамофон, пе­дагогіка, гігроскопічний, гіперболоїд, гіпноз, граматика, міліграм, географія, гідролокація, гіподинамія, голографія та ін.

Літера Ґ, ґ передає задньоязиковий зімкнений приголосний як в українських словах {аґрус [аґрус], ґава [ґава] та ін.; в окремих діалектизмах Західної України: ґазда [ґазда], леґінь [лбґ'ін'] й ін.), так і в іншомовних запозиченнях {еґо [еґо], реґіон [ре^иґ'і6н]), а також у їхніх похідних на місці латинського О, д¹ (крім грецизмів).

 

 

 Увага!

 

галун (сірчанокисла сіль)        галун (тасьма)

гуля (дієслово)                        ґуля (ім.)

грати (дієслово)                      ґрати (ім.)

гніт (ім. зі значенням «тиск»)   гніт (ім. зі значенням «стрічка»)

глей (кольорова гончарна       ґлей (згуслий сік плодових

глина)                                     дерев)

голка (гострий кінець чого-н.) ґолка (сорт пшениці без остюків)

 

Звук ґ вимовляється також на місці правописного к під асиміля­тивним впливом наступного дзвінкого приголосного, наприклад:

 

 Слова з літерою ґ — загальні та власні назви див. у додатках 3, 4.

анекдот [ане^иґд6т]                       аякже [айаґже]

вокзал [воґзал]                            рюкзак [р 'уґзак]

якби [йагбй] й гіод.

Особлива складність щодо правильної вимови існує у словах, де наявний звук [ґ] і звук [г], наприклад: Габсбурґ [габсбурґ]                      Гюґо [г'уґб]

Геґель [геґел']                              Гемінґвей [гйм'інґвей]

Копенгаген [копе^ингаґен]              герцоґ [герцог]

гуґенот [гуґе^инот]                        гідальґо [г'ідал'ґо]

 

Побутує хибна думка, що в українській мові начебто всі слова пишуться так, як їх вимовляють. Це твердження є не зовсім правильним, оскільки в мовному потоці приголосні звуки, що стоять поряд, взаємодіють один з одним, їхня артикуляція част­ково змінюється. Виникає явище асиміляції" —- артикуляційного уподібнення звуків один одному. Розрізняють повну й часткову асиміляцію — залежно від ступеня уподібнення звука. Вплив по­переднього звука на наступний є прогресивною асиміляцією, а наступного на попередній — регресивною. В українській мові частіше відбувається саме регресивна асиміляція, коли дзвінкі шумні приголосні перед глухими втрачають голос, що в певних випадках позначається й на орфографії; тхнути, скривдити, спе­чений, сформований. У префіксах роз-, без- асиміляція не обо­в'язкова, наприклад:

розстелити [рос(с)те^илйти]'

небезпечний [небеспечний]

безпідставно [бесп'ітстауно].

У середині слова або на межі слів асиміляція, як правило, по­слідовна.

Дзвінкі перед глухими оглушуються, а глухі перед дзвінкими одзвінчуються, наприклад:

вогкість [вбхкЧс 'т']                    нігті [н'іхт'і]

боротьба [бород'ба]                    кісьба [к'із 'ба]

вокзал [воґзал]                            осьде [6з 'де]

який [йагбй]                                 наш брат [наж брат].

 

¹ Тут і далі використано принцип фонематичної транскрипції.

 

За місцем і способом творення звук [з] перед [ш], [ч] на почат­ку слова вимовляється як [ш], а в середині слова переходить у [ж], наприклад:

зшити [ш:йти]                           зчистити [шчйстити]

вивізши [вйв'іжши]                     безчесний [бе^ижчесний].

Шиплячі перед свистячими стають свистячими, наприклад:

не морочся [не мороц 'с 'а]

на книжці [на кнbз'ц'і].

При асиміляції за м'якістю і твердістю приголосні д, т, н, л, с, з, ц та.буквосполучення дз перед пом'якшеними приголос­ними палаталізуються, наприклад:

у казці [у каз 'ц'і]                      пісні [п'іс 'н'і]

сонця [сон'ц'а]                          дзвінко [дз'в'інко].

 

Але не відбувається пом'якшення д, з та інших приголосних на стикові морфологічних частин слова, наприклад: безрезультатний, бездощів 'я, віддавати, відрізати; д, т, с, з перед бі, пі, ві, мі, якщо це і походить з о, наприклад: двір, відбіг, безпідставний, розвіяти, розміряти.

Прогресивна асиміляція за місцем і способом творення спостері­гається у сполученнях ст, зд: (ст—с'т' —с'ц'т'), наприклад:

радість — раді[с'ц'^т']                гості — го[с'ц'^т']і.

 

Асиміляція за м'якістю/твердістю може виникати у прикмет­никових суфіксах — ськ(ий), зьк(ий) з м'яким [с'], [з'], [п']: лю[д']ський.

Літера щ завжди позначає сполучення двох звуків [шч], на­приклад:

праща [прйшча]                        дощ [дошч].

 

Орфоепічнийрозбір

1. Затранскрибувати слово.

2. Вимовити голосні (окремо й у слові).

3. Вимовити приголосні (окремо й у слові).

Фонетика

Фонетика

Розрізняють три аспекти вивчення звуків мови — акустичний (фізичний), фізіологічний (артикуляційний) і соціальний, або функціональний. Саме останній і є найважливішим аспектом вивчення звукових засобів у фонетиці.
Звук як функціональна одиниця мови, або фонема, становить об'єкт вивчення окремого розділу мовознавчої науки — фонології. Найповніше дослідження фонологічної характеристики української мови від початків як діалектної групи у складі праслов'янської мови й аж до нашого часу здійснив Ю. Шеве-льов — «Історична фонологія української мови».

Мій улюбленний поет

Шевченко как поэт

Шевченко имеет двоякое значение, как писатель и как художник. Его стихи, повести и рассказы на русском языке уникально сильны в художественном отношении. Вся литературная сила Шевченко — в его «Кобзаре». По внешнему объёму «Кобзарь» не велик, но по внутреннему содержанию это памятник сложный и богатый: это украинский язык в его историческом развитии, крепостничество и солдатчина во всей их тяжести, и наряду с этим не угасшие воспоминания о казацкой вольности. Здесь сказываются удивительные сочетания влияний: с одной стороны — украинского философа Сковороды и народных кобзарей, с другой — Мицкевича, Жуковского, Пушкина и Лермонтова. В «Кобзаре» отразились киевские святыни, запорожская степная жизнь, идиллия украинского крестьянского быта — вообще исторически выработавшийся народный душевный склад, со своеобразными оттенками красоты, задумчивости и грусти. При посредстве своего ближайшего источника и главного пособия — народной поэзии — Шевченко тесно примыкает к казацкому эпосу, к старой украинской и отчасти польской культуре и даже стоит в связи, по некоторым образам, с духовно-нравственным миром «Слова о полку Игореве». Главная трудность изучения поэзии Шевченко заключается в том, что она насквозь пропитана народностью; крайне трудно, почти невозможно определить, где кончается украинская народная поэзия и где начинается личное творчество Шевченко. Ближайшее изучение открывает литературные источники, которыми пользовался Шевченко то удачно, то неудачно. Таким источником была поэзия Мицкевича (см. ст. г-на Колессы в «Записках Товарыства Шевченка»), отчасти Н. Маркевич (см. ст. г-на Студинского в № 24 «Зори», 1896 г.). Шевченко любил Пушкина, знал многие его стихотворения наизусть — и при всем том влияние Пушкина на поэзию Шевченко трудно определить за украинскими наслоениями. Заметно влияние «Братьев разбойников» на «Варнака», влияние «Египетских ночей», «Редеет облаков летучая гряда». Есть ещё одно препятствие для научного анализа Шевченко — художественная цельность, простота и задушевность его стихотворений. Его поэмы туго поддаются холодному и сухому разбору. Чтобы определить воззрения Шевченко на задачи и цели поэтического творчества, нужно обратить внимание не только на те признания, которые находятся в «Орися, моя ниво», «Не нарікаю я на Бога», «За думою дума»; нужно привлечь ещё те места, где говорится о счастье, как понимает его поэт, о славе. В особенности важны в смысле поэтических признаний все те места, где говорится о кобзаре, о пророке и о думах, как любимых детях. В большинстве случаев поэт подразумевает под кобзарём самого себя; поэтому он внёс во все обрисовки кобзаря много лирического чувства. Исторически сложившийся образ народного певца был по душе поэту, в жизни и нравственном облике которого действительно было много кобзарского. О кобзаре Шевченко говорит очень часто; реже, сравнительно, встречается пророк. К стихотворениям о пророке тесно примыкает небольшое, но сильное стихотворение об апостоле правды. В обрисовке пророка, в особенности в стихотворении «Неначе праведних дітей», заметно влияние Лермонтова.

Українська мова

Мова — це характер народу, його пам'ять, історія і духовна могутність. У ній відбиваються психічний склад народу, його звичаї, традиції, побут, сучасне і минуле, його розум і досвід, краса і сила душі. Все це народ оформлює словом. Рідну мову Панас Мир¬ний назвав «живою схованкою людського духу», І. Франко—«коштовним скарбом народу», а Олесь Гончар — «генофондом культури». У відомому вірші «Рідна мова» М. Рильський дає таке поетичне визна¬чення рідної мови: